Марія Берлінська – можна писати в фейсбук з війни, можна зробити пост, лайкути і тут же загинути.

Рік тому

Сиджу в бліндажі, чищу автомат, слухаю brothers in arms. Світає, недавно припинився нічний бій. Вночі падав сніг, і як я зараз вилізу на поверхню світ буде до сліпоти красивий. Поруч в спальниках, в два ряда, на двох дощатих ярусах посапують брати по зброї. Вчора перед обстрілом святкували народження сина в нашого мінометника, він минулого року був сильно поранений в голову, чудом вижив, а поки возився по шпиталях його дружина завагітніла. Десь вони собі либонь придумали вільну палату.
А тепер він щасливий, бо ” даже якщо загину то вже не зря жив, вже є моє продовження”. І хрін відмовиш з ним хряпнути трохи спирту на такий поворот солдатської біографії.
В кутку на мене чекає недоїджена вчорашня тушонка, “Презрение генералов”. І я вже час від часу скоса до неї приглядаюсь своїм гастритом.
А тим часом всі сплять, я вилажу на поверхню. Все біле, мороз аж хрустить, вітер з першого кроку хрестить вздовж і впоперек. Да, крепко нині нівроку.

Прорепіла по снігу туди сюди, навіть не закуриш, шмагає люто. Пірнула знову в землю, тут тепло, покурю звідси.
Так дивно мені й досі, шо коли з’являється Інтернет – можна писати це все в фейсбук з війни, можна зробити пост, лайкути і тут же загинути. Іноді мені не віриться шо технології хоч якось сприяють нашій гуманнності.
Бліндаж, тютюн, зима. Один з ранків цієї війни.
(з старих нотаток)

Мария Берлинская 
Загрузка...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *